Синдром відкладеного життя: як ми виправдовуємо страх і бездіяльність

Ми відкладаємо важливе «на потім» так часто, що це починає здаватися нормою. Залишаємо на кращі часи речі, слова, рішення — і не помічаємо, як життя проходить повз.

Нещодавно я перечитала роман “С неба впали три яблука“. Там є історія про чоловіка, який купив нові туфлі. Він хотів одразу їх узути, але дружина зупинила: мовляв, не варто — одягнеш на недільну службу. Вона наполягала: є повсякденне, а є святкове.

Вони повернулися додому. Поки грівся хаш, чоловік приліг відпочити — і помер. Його поховали без нових туфель: «навіщо псувати, вони ж зовсім нові».

Потім він почав снитися дружині щоночі — дорікав за скупість. Довелося чекати, поки помре інша жінка, щоб узути її в ці туфлі сорок п’ятого розміру.

Ця історія звучить абсурдно, але вона точно про звичку відкладати.

Один знайомий згадував дитинство. Йому було сім, він приїхав до бабусі на канікули й попросив відкрити яблучне варення. Вона відмовила — берегла його для штруделя на Трійцю. Хлопчик спочатку просив, потім розплакався і пішов додому пішки по рейках.

Бабуся не дожила до Трійці два тижні. Банку варення хтось украв разом з іншими речами.

У троюрідної тітки в комоді лежить гарна картата спідниця — «на смерть».
— Подобається?
— Дуже.
— То носіть.
— Ще прийде час.

Я намагалася пояснити, що сенсу в цій спідниці на похороні немає, а от вдягнути її за хлібом — цілком. Вона тільки усміхнулася: мовляв, життя мене ще навчить.

Мої батьки роками відкладають поїздку в санаторій. Хворіють, приймають знеболювальне, але лікування відкладають. Батько каже, що йому ніяково займатися здоров’ям, поки в країні війна.

Подруга досі згадує банку шпрот, яку мама берегла «на свято». Коли настав момент, усе було готове — хліб, майонез, огірки, кріп. Але шпроти виявилися зіпсованими.

Синдром відкладеного життя зручний. Він дозволяє не діяти й знаходити для цього аргументи:
після свят, з понеділка, коли діти підростуть, коли стане легше, коли закінчиться війна.

Ми чекаємо вечора зранку, а ввечері — нового ранку. Відкладаємо важливі розмови, гарні речі, рішення, які давно назріли.

Чекаємо «правильного моменту», хоча на практиці він рідко з’являється сам.

Життя не починається пізніше.
Воно вже відбувається — у тих виборах, які ми або робимо, або відкладаємо.