«Зрозумів, де я, і гладив землю»: звільнений із російського полону чоловік поплатився за свободу пальцями ніг

На Микиту чекав 5-річний син Артем, який став героєм сюжету ТСН, коли на розвалинах села Андріївка заспокоював і маму і бабусю, які хвилювались за своїх чоловіків, що опинились у росіян.

5-річний хлопчик 35 днів під постійними бомбардуваннями прожив в підвалі Андріївки. Від березня саме з того льоху забрали чоловіків їхньої родини російські солдати. Через допити росіян пройшли всі чоловіки Андріївки віком до 50 років. Після цього когось стратили, а хтось вважався зниклим безвісти. Що трапилось з Микитою та Олександром Володимировичем — ніхто не знав. У жінок закінчувалась віра дочекатися свої чоловіків, і лише Артем кожного дня чекав, що тато і дідусь повернуться.

Після звільнення Андріївки мама Надія вивезла Артема за кордон, зараз вони у Бельгії. Замість зруйнованого дому у нього свої кімната, купа іграшок і навіть батут, але Артема у Бельгії цікавило лише — чи знайде їх тато. « Він питав, як нас знайде тато, я йому кажу, що тато знає мій телефон, він подзвонить», — розповідає мама.

На 4 день перебування за кордоном на телефон Надії зателефонував з невідомого номера, і там був голос Микити. Він сказав дружині, що щойно повернувся з полону. «Вона говорить «Альо», вона в сльози радості, вона реве, я реву. Я з малим ще тиждень не міг розмовляти, я в сльози і все», — розповідає чоловік.

Микита тепер може розказати, що трапилося після 3 березня. Росіяни побачили в паспорті військовий квиток і почали знущатися. Розвідним ключем намагалися виламувати пальці на руках, щоб він розказав, де українські позиції. Однак зрозуміли, що Микита нічого не знає. «Змусили взуття зняти. У мене калоші були, вони туди ще води налили», — розповідає чоловік.

3 дні Микита разом з батьком пролежали на морозі, він медик і розумів, що пальці на ногах вже відморожені. «Я ніг вже не відчуваю десь до коліна, не відчуваю ніг, не контролюю абсолютно», — пригадує Микита.

Їх через Прип’ять вивезли до Білорусі, а тоді до Курського СІЗО. Весь цей час Микита був поруч із батьком. На хворих ногах треба було стояти, впродовж дня забороняється лягати на нари. Ввечері українських полонених змушували співати російський гімн. Ніякої медичної допомоги понад місяць, тож пальці на ногах були чорні і почали розкладатися. «Вже ноги почали пахнути недобре, вже почалася самоампутація, при перев’язці палець взяв і просто відпав, самоапутація, бо ж ніхто нічого не робив», — переконаний Микита.

Лише 10 квітня із СІЗО Микиту  перевезли до Курського військового шпиталю. Там ампутували усі пальці на ногах. Через те, що ранами треба займатися і витрачати ліки на українців — поручі з Микитою було ще не менше 7 українців у тяжкому стані — їх вирішили обміняти. З Курська вивезли до Сімферополя, звідти до Запоріжжя. Росіяни на ношах просто поставили його на дорогу. Микита нічого не розумів, поки до нього не підійшли українські військові. «Ось ці красиві блакитні очі, які мене піднімали, і ось ця фраза: «З поверненням, друже», мене просто на друзки, я зрозумів, де я опинився. Я лежу, землю гладжу, і погода така хороша, і тепло, землю, траву гладжу, вона рідна, усі будинки», — розповідає чоловік.

Після обміну Микиту доправили до запорізької лікарні, але він дуже хотів потрапити до столичного стаціонару, де він дуже довго працював лаборантом. Тепер і стіни, і колеги — усі працюють, щоб Микита швидше став на ноги.

Микита поки може робити кілька кроків з палати до коридору і назад. Але за два тижні рани мають загоїтися.  Він звикне ходили без пальців і тримати рівновагу, вже тоді він готовий вирушити до Артема. Той поки на відеозв’язку показує татові, наскільки міцними будуть обійми.

Микита абсолютно спокійно і навіть з посмішкою каже, що за свій шлях додому сплатив ампутацією пальців ніг. І додає, що невелика плата за повернення додому. Його батько залишається в Курському СІЗО, бо в нього не було травм. Микита знає, лише поруч з ним була сотня українських полонених. Ті прізвища, які він запам’ятав, вже знайшов у «Фейсбуці». «Знайшов їхніх дружин, сказав, що ваші чоловіки живі, просто чекайте. Не треба здаватися, треба вірити до останнього», — наполягає Микита.