«Як я повернувся з російської в’язниці без пальців на ногах»
Попередження: стаття містить описи насильства, які можуть шокувати чутливих осіб
Микита Горбань сидить, схрестивши ноги, на старому сталевому лікарняному ліжку, й проводить пальцями по бинту на нозі — там, де раніше були пальці.
На ньому все ще той одяг, у якому росіяни відправили його додому, — футболка кольору хакі та спортивні штани. Він блідий, худий і виглядає набагато старшим за свій 31 рік.
«Я сильно схуд, — каже він, дивлячись вниз. — Я погано виглядаю».
Він змінює положення на ліжку. Минуло близько двох тижнів відтоді, як він може стояти, і йому доводиться регулярно рухати ногами, щоб вони не боліли.
У Запоріжжі яскравий весняний день, але росіяни проводять бомбардування регіону, тож вікна в лікарні затемнені. Повітря в палаті гаряче й затхле.
Микиту повернули в Україну лише три дні тому в рамках обміну полоненими і доправили до цієї лікарні разом з іншим чоловіком. Вони провели три похмурі тижні у в’язниці в Росії. Інший чоловік, 28-річний Сергій Василига, повернувся з ампутованими обома ногами.
«Мені пощастило більше, ніж йому», — каже Микита.
Переговори про обмін полоненими веде віцепрем’єрка Ірина Верещук.
«На цьому обміні були важкопоранені — ампутовані кінцівки, сепсис, інші важкі травми», — розповіла Верещук.
«Були явні ознаки катувань, — додала вона. — Історії, які вони нам розповідали, жахливі».
Випробування Микити почалися на початку березня, коли російська армія увійшла до Андріївки, маленького села на захід від Києва. Микита, лаборант київської лікарні, переховувався у холодному вологому погребі з матір’ю, її чоловіком Сашею, дружиною та п’ятирічним сином. Саша був вітчимом Микити, але вони вже давно вважали один одного батьком і сином.
Росіяни ходили по хатах, витягли двох чоловіків із підвалу та побили, розповів Микита.
«Була стрілянина, в селі вбивали людей, це було жахливо», — згадує він.
Їм зав’язали очі і під дулом зброї відвели в поле, де їх катували. У Микити є свіжий шрам на кісточці пальця — за його словами, він залишився після того, як росіяни затягнули гайковий ключ навколо кісточки і повернули його, поки шкіра не тріснула. Він чув інших людей навколо себе, але не знав, скільки їх було.
«Все, що я пам’ятаю — я думав, де мій батько? А якщо його більше немає зі мною» — каже він.
Росіяни забрали в них чоботи, наповнили водою і знову взули. Тоді в’язнів змусили лежати обличчям до землі на морозі. «Ми так лежали три-чотири ночі, під дощем, і дедалі більше замерзали», — каже Микита.
Коли він більше не чув росіян поблизу, Микита тихо спитав: «Тато, ти тут?» І голос Саші тихо відповів. Вони були разом. Відтоді вони продовжували розмовляти, коли це здавалося безпечним, запевняючи один одного, що вони поруч.
Коли вони лежали в полі, ноги Микити сильно замерзли. Незабаром він зовсім не міг їх відчувати. Потім близько до них почали падати снаряди, сповіщаючи про себе гучним гупанням.
«Ми довго так лежали на землі, знову й знову прощаючись із життям», — каже Микита.
Зрештою їх підняли з землі на вантажівки. З зав’язаними очима Микита намагався оцінити, скільки минуло часу. У якийсь момент їх об’єднали з іншою групою ув’язнених і завантажили на гелікоптери. Почався голод — відтоді, як їх забрали, їм дали лише одну миску каші, шматок хліба та печиво, розповів Микита.
З гелікоптерів їх пересадили на літак. Микита відчув, як двигуни обертаються, а літак мчить по злітній смузі й злітає. Він припускав, що перебував із 10 чи 12 іншими в’язнями.
«Все гаразд?» — сказав він уголос, під звук двигунів.
«Так, я в порядку», — відповів Саша.
У селі дружини Микити й Саші, Надія та Світлана, та син Микити Артем перемістилися зі свого льоху в більше укриття під будинком сусіда. Вони не знали, де їхні чоловіки.
Через кілька будинків почали хвилюватися й Сашині батьки Надія та Володимир. Саша перестав відповідати на їхні дзвінки, але неможливо було вийти з дому, щоб дізнатися, чи він у безпеці. Навколо села падали снаряди, а під час перерв у обстрілах російські солдати грабували будинки. Більше місяця під час окупації жодна родина не знала, чи жив хтось із рідних.
У якийсь момент Микита і Саша перетнули повітряний простір Росії, і вантажний літак почав знижуватися. Їх відвезли до табору, де нарешті зняли пов’язки з очей і вони побачили один одного. Вони обнялися. Микита сказав, що росіяни також катували гайковим ключем і Сашу, але гірше, і один з його пальців звисав на клапті м’язів та шкіри. Його доставили в польовий госпіталь для лікування.
Знявши пов’язку, Микита нарешті побачив свої ноги. Його пальці на ногах почорніли. Він знав, що отримав сильне обмороження від холоду, і звернувся за медичною допомогою. У польовому госпіталі висушили і забинтували пальці ніг, але більше нічого не зробили. Йому знов узули чоботи, й після п’яти днів перебування в таборі в’язнів на вантажівках перевезли до СІЗО № 1 — тюрми російського міста Курськ.
Нових ув’язнених одягли в форму, підстригли волосся та сказали, що їх «вакцинують» — як виявилося, це був евфемізм для побиття, каже Микита. Коли їх із Сашею закрили в камері разом із 10 іншими, Микита дедалі більше переконувався, що може втратити обидві ноги.
Тієї першої ночі я зрозумів, що не можу ані відчувати, ані контролювати свої ноги взагалі, — згадував він. — І вони почали жахливо смердіти».
У інших в’язнів була така ж гнітюча ситуація. Деякі пізніше втратили цілі кінцівки. Догляд у в’язниці був мінімальним — щеплення антибіотиком та зміна пов’язки раз на три дні. За словами Микити, тюремний лікар сказав йому: «У нас є медицина. Гарна медицина. Але вона не для вас».
Ув’язнені розважали один одного в камері, згадуючи про свої сім’ї та розповідаючи анекдоти. Їх змушували вчити патріотичні російські пісні напам’ять і виконувати їх для гвардійців, — розповів Микита.
«Гімн Росії, ще одна огидна пісня, що прославляє Путіна, «Дядя Вова, ми з тобою». Нам їх зранку дали і сказали вивчити до обіду», — каже він.
За його словами, їх допитували два-три рази на день і били. Згодом їх змусили підписати документи про те, що з ними добре поводилися, годували та не завдавали шкоди — так вони дізналися, де вони перебувають, оскільки на документах стояв штамп «Курський СІЗО 1».
Після трьох тижнів ув’язнення стан ніг Микити різко погіршився, і його нарешті разом із двома іншими перевели до лікарні. Хірург сказав йому, що йому ампутують усі пальці ніг.
«Вони тоді були в такому поганому стані, що під час огляду у мене просто відвалився палець на нозі», — згадує він.
Він провів тиждень у лікарні після операції, перш ніж чиновник там сказав йому, що його та кількох інших важко поранених чоловіків відправлять додому, на утримання родин.
Ірина Верещук розповіла ВВС, що росіяни намагалися обміняти цивільних заручників на російських військовополонених в Україні — крок, заборонений Женевською конвенцією.
«Тому вони захопили всіх цих заручників — мирних жителів, жінок, працівників місцевих рад, щоб спробувати їх використати», — сказала вона.
«Ми знаємо, що там понад тисяча заручників — зокрема майже 500 жінок. Ми знаємо, що вони перебувають у в’язницях і СІЗО в Курську, у Брянську, в Рязані, у Ростові», — додала віцепрем’єрка.
Микиту так і не повезли до Курської тюрми, де він востаннє бачив Сашу. З лікарні його знову повели на літак, цього разу до Сімферополя в Криму. Російська влада повідомила Верещук, що у них немає вільних карет швидкої допомоги, тож важко поранених везли на обмін протягом п’яти годин на вантажних платформах.
На місці зустрічі росіяни поклали поранених на шосе на ношах і пішли, а українські солдати підійшли й забрали їх. Микита все ще не вірив, що він в Україні — аж до моменту, коли один із солдатів подивився йому в очі й сказав українською: «З поверненням, друже».
«Я розсипався на шматки, — сказав він. — Я зрозумів, що повернувся на батьківщину».
Але він не знав, чи жива його родина. Він нічого не знав про те, що сталося в Україні протягом останнього місяця. Микита дав українському чиновнику номер дружини Надії й чекав, серце калатало в грудях.
«Я просто чекав гудків, щоб знати хоча б, що її телефон працює, — сказав він. — Потім почалися гудки, і вона скинула дзвінок, і я знав, що вона жива».
З другої спроби Надія відповіла. Вона сказала йому, що вони з Артемом у Бельгії, і вони в безпеці.
«П’ять хвилин ми просто плакали в трубку, — каже Микита. — Ми намагалися поговорити одне з одним, але не могли. По моїх щоках текли сльози. Я просто почув, як вона привіталася, і не міг вдихнути».
Надія зателефонувала Сашиному брату В’ячеславу та його батькам Надії та Володимиру, щоб повідомити їм новину.
«Ми тепер знаємо, що Саша був живий, коли Микита поїхав, але це було два тижні тому, — розповіла мені його мама Надія. — Тож ми все ще тут чекаємо й сподіваємося. У нас ще не все добре».
Після повернення в Україну Микита намагався організувати переведення із Запоріжжя до київської лікарні, де він працював. Процес гальмував. Аж раптом у вівторок вранці до нього прийшла медсестра і повідомила, що він йде додому.
Після довгої поїздки каретою швидкої допомоги Микиту привезли до київської лікарні, де його зустріли як героя. Його відвезли в окрему кімнату з великим відкритим вікном з видом на сосни. Вранці в середу до нього прийшли завідувач медичного відділення та головний хірург. Вони з хвилюванням чекали звістки про Микиту, і обидва розплакалися після його повернення. Двоє інших їхніх колег, подружня пара, нещодавно загинули разом із дітьми від російського снаряда.
«Його повернення так багато значить для нас, — сказав хірург Юрій Шиленко. — Йому потрібно буде заново навчитися ходити, але ми зробимо все для нього».
Микита взув лікарняні капці та продемонстрував успіхи — встав і зробив кілька кроків. Лікарі обговорювали його плани відновлення. Але він не дуже слухав.
«У мене на думці тільки одне, — сказав він, коли вони пішли. — Поїхати до дружини й сина».
