У Києві попрощалися зі священником, який полишив службу і пішов зі зброєю боронити Україну
На фронті загинув ієромонах-доброволець, що кілька місяців тому змінив священницьку рясу на військовий однострій.
Побратими називали його — Роман, браття — отець Пимен, а рідні — Ромчиком, йдеться в ТСН.
Щоб попрощатися зі священником, труну заносять до храму ввечері, напередодні погребіння. Всю ніч браття читають над тілом Євангеліє. «Він був дуже богобоязливим священником і дуже хорошим монахом», — кажуть у церкві.
В монастирі його звали братом Пименом. Та він був справжнім воїном, боєць із позивним Роман – нарівні з усіма тренувався та ходив у бій та розвідку.
Його мама розповідає, їхня родина не була релігійною, а Рома ще в школі ходив до храму. І ледь не після випускного вирішив стати монахом.
«Спочатку я плакала, а потім мені батюшка каже, що ви повинні радіти», — переповідає жінка.
Але вже за кілька років почалася війна на Донбасі. Він вирішив, що має допомагати не лише молитвами, і став солдатом: у 14-му боронив Луганщину, був розвідником.
5 років тому він повернувся до монастиря, але з початком великої війни знов в став до війська. Своє рішення воювати спочатку приховував від усіх, крім молодшого брата, з яким, попри різницю у віці в 10 років, був дуже близькими. «Був у нас такий період – у нас не було грошей, і мені потрібно було йти до школи. І він, йому було чи 18, чи 19, пішов і взяв кредит, щоб мені купити зошити, щоденник, ручки і таке інше», — розповідає брат.
Тепер молодший брат взявся допомагати старшому. «Я зайнявся тим, що знаходив йому все найкраще, найкраще екіпірування», — каже він.
Митрополит Олександр Драбинко каже, що не міг не благословити ієромонаха Пімена воювати.
«Так, священик може брати до рук зброю, коли це необхідно, коли це війна захисна, а не загарбницька. Є певні правила, які треба чітко розуміти, коли ти береш до рук зброю і береш участь у бойових діях, то, можливо, після цього ти не зможеш стати біля престолу. Кожна людина і кожен священик це знає і він робить свідомо цей вибір», — пояснює він.
Він загинув, як герой, у війську. І чи не вперше – священничий чин похорону доводиться поєднувати з військовим. Труну несуть і браття, і побратими. «Я пишаюсь, що в мене є такий син. І то, що його з нами немає – він є там. Його пам’ятають солдати, його пам’ятають всі», — каже мама загиблого.
