«На моїх очах вбили доньку, а потім мене місяць тримали у підвалі»
Вікторія Коваленко чітко пам’ятає цей момент.
«Був вибух чи якісь постріли. Мене оглушило. Розлетілося заднє скло. Чоловік крикнув: виходь з автівки!»
Ця стаття містить інформацію і кадри, що можуть шокувати.
За дев’ять днів після початку війни в Україні Вікторія та її чоловік Петро вирішили виїхати з Чернігова, щоб убезпечити дітей. Дванадцятирічна Вероніка — дочка Вікторії від першого шлюбу. Молодшій доньці, Варварі — лише рік.
Вони взяли речі найпершої потреби й вирушили в дорогу. Коли виїхали з околиць міста, у районі села Ягідне дорогу їм загородили каміння. Петро зупинився, вийшов і почав їх відтягувати.
За кілька секунд їхню машину обстріляли.
«Уламок порізав мені голову, я стікала кров’ю. Моя старша дочка злякалася», — згадує Вікторія.
«Вероніка почала кричати, у неї тремтіли руки, тому я намагалась її заспокоїти. Вона вийшла з машини, я пішла за нею. Потім побачила, як вона впала. Коли підійшла ближче, в неї вже не було голови».
В авто влучив російський снаряд, спалахнула пожежа.
«Я намагалася зберігати спокій, тримала на руках меншу дочку. Потрібно було знайти безпечне місце».
Петра вона більше не бачила, але його мовчанка підказала Вікторії, що він теж мертвий.
Вона вибігла з палаючої машини. Наступні 24 години були відчайдушною спробою вижити.
Вікторія та її маленька Варвара сховалися у припаркованій автівці, але тут знову почалася стрілянина. Вона побігла до маленької будівлі, де вочевидь облаштувалися солдати. Сховавшись там, вона думала, як убезпечити себе й свою дочку.
Наступного дня їх знайшли російські патрульні й відвезли у село Ягідне.
Наступні 24 дні мати й дитина провели у підвалі місцевої школи. На очах у Вікторії вмирали люди, не маючи доступу до необхідної медичної допомоги.
BBC відвідала той підвал і поговорила з іншими людьми, яких там утримували російські військові. Вони розповіли, як людям, зокрема дітям, доводилося залишатися поряд із трупами протягом годин. Іноді це тривало кілька днів, доки трупи не виносили.
За словами Вікторії, у кімнаті було 40 людей. Світла не було, тому користувались свічками й запальничками. Не вистачало повітря, було важко дихати. Виходити в туалет майже не дозволяли, тому люди були змушені використовувати відра.
«Від нестачі руху людям було погано, вони сиділи на стільцях, спали на стільцях. Ми бачили їхні вени, вони починали кровити, тому ми робили пов’язки», — згадує Вікторія.
В таких умовах Вікторії довелося подумки пережити страшну втрату чоловіка й старшої доньки. Вона каже, що трималася — наскільки могла, зосередившись на врятуванні життя молодшої дитини.
Вікторія попросила росіян принести тіла Петра й Вероніки до школи, щоб вона могла їх поховати.
Вона також попросила свого колишнього чоловіка, батька Вероніки, поїхати до уламків автівки й сфотографувати рештки тіл. Але в тому, що від них залишилось, ледве можна було впізнати людей.
Від згорілої машини майже нічого не залишилось: шматки згорілого одягу Вероніки, невеликий браслет з підвіскою у формі серця, два автомобільні номерні знаки, вибілені від вогню.
Вікторія згадує день, коли привезли рештки тіл її чоловіка й доньки.
«Було 12 березня. Мені зателефонували і сказали: ходімо, побачиш, де вони лежатимуть. Їх поховали в лісі, у двох могилах. І два хрести з табличками».
«Ми залишились і почали засипати ящики землею, але почався обстріл, тому ми втекли, не встигли їх закопати. Це було дуже страшно».
Я запитала Вікторію, що б вона сказала людям, які зробили це з її родиною.
«Якби мені дали можливість застрелити Путіна, я б це зробила, — відповідає вона. — Рука б не здригнулася».
Зараз Вікторія й Варвара у Львові, у відносній безпеці.
За день до нашої зустрічі вона вперше відвідала психолога. «Коли я з людьми, коли щось роблю і спілкуюся, я забуваю про те, що сталося. Але коли я одна, мене накриває», — каже вона і плаче.
Вона показує мені брелок — маленьку симпатичну корівку із серцем на грудях. Це подарунок Вероніки.
До нього прикріплене маленька золота каблучка з вигравіюваними літерами.
«Це з церкви, вона купила її для мене. Це амулет, я відчуваю, що він врятував мене. Він був у моїй кишені. Весь цей час він був там, оберігаючи мене».
