Серед 50 військовополонених, яких повернули 1 грудня — стрілець Іван Рибак, що родом із міста Чечельник Вінниччини. Його вважали безвісти зниклим. Наразі захисник перебуває у шпиталі на Полтавщині, де проходить реабілітацію. Суспільному вдалося поспілкувалося із ним телефоном. Оборонець розповів про те, як отримав поранення, потрапив у полон та як зумів повідомити рідним про інших ув’язнених.
У 2003 році Іван Рибак пішов служити у Нацгвардію. Підписав контракт із частиною 3008, що дислокується на Вінниччині. Через два роки звільнився. Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну пішов обороняти Україну у складі 34 батальйону 57 окремої мотопіхотної бригади.
Потрапив у полон на Луганщині 19 червня
Розповідає, що з 9 травня був на позиції у селищі Тошківка Сєвєродонецького району Луганської області. Служив стрільцем. Під час боїв 19 червня потрапив у полон.
«Зранку нас бомбили: мінометний обстріл, потім гради, потім оточили танками, які стояли із двох сторін. Я вийшов стріляти по них із протитанкового гранатомета. Гранатомет не спрацював. По мені вистрілив танк, ударною хвилею відкинуло на півтори-два метри. Отримав осколкове поранення у ліву ногу, в коліно. Затягнув її турнікетом. Із автоматом поповз на 2 ліную, де ТрО стояло. Коли дістався, там повторно ранило міною у голінь, в ту саму ногу. Другий раз, — розповідає оборонець.
Я в окопі лежав, хлопці відстрілювалися. Там сам собі надаєш допомогу. Був даний наказ на відступ, ми відступали. А потім, коли почав стріляти снайпер, я залишився, був одним не ходячим серед трьохсотих. Зі мною був хороший друг, Сергій, який зараз надалі захищає Україну на передовій. Він залишився зі мною, допомагав пересуватися. Його теж ранив снайпер, зачепило голову. Залишилися в полі. Я кажу: разом не дійдемо, ти йди. Приведеш допомогу.
Було важко рухатися, але намагався повзти у бік своїх
При собі мав одну гранату та автомат Калашникова. Але через велику втрату крові втратив свідомість. Російські військові взяли в оточення й прочісували територію. Їх чоловік 12 було. Знайшли мене та взяли у полон. Відбиватися уже не міг», — говорить Іван Рибак.
Розповідає, що спочатку його повезли до командира, де влаштували допит. Потім — доправили у СІЗО в Луганську.
«Вкололи знеболюване із моєї аптечки, яку одразу забрали. Далі подивилася їхня медсестра, просто забинтувала рану. Тоді мене повезли на комендатуру в Алчевськ, де був добу. Потім — в Луганське СІЗО, де пробув ще місяць. Із лікування — лише перев’язки, жодної гігієни. Туалет в камері. Камера на 10 чоловік розрахована, а нас було 24 людини. Клопи, блохи, таргани».
Івана Рибака обміняли 1 грудня
Згодом, за словами оборонця, його перевезли в окупований Суходільськ, що поблизу кордону з Росією. Там, у виправній колонії суворого режиму, пробув аж до обміну.
«Нас близько 500 людей там було. Там барак, тож всі перебували разом. Дуже багато хлопців з Вінницької області: Ямпіль, Гайсин, Крижопіль, Бар. Навіть не перерахую. Взагалі з України багато людей, особливо з Маріупольського напрямку, — говорить Іван.
Нікому нічого не кажуть. Тільки знаєш, коли тобі кажуть з речами на вихід. Прийшли, запитували, чи родина в дома є, що буду після обміну робити, чи візьму в руки автомат. Тоді розумієш, що мабуть буде обмін».
Розповідає, що на обмін везли із зав’язаними очима.
«Спочатку везли на камазі, години дві, холодно було. Потім поїхали в Таганрог. Звідти на літак: полетіли у Сімферополь, ще кудись. Потім автобусом привезли на обмін. Ще не розумів, де перебуваю, не вірилося, що вільний. Нам дали телефони, карточки, повністю одягнули в нові речі. Перше, що зробив, зателефонував мамі. Плакала, слово не могла сказати».
Наразі захисник перебуває у шпиталі на Полтавщині, де проходить реабілітацію.
«Проходимо комісію, у кого яке поранення. Добре відносяться. Поселили по дві людини в кімнаті,це для мене санаторій. Ще будуть робити операцію в колінному суглобі. Погано ходжу, турбують осколки в нозі. Лікування може затягнутися на місяць на два».
Привіз звістку про полоненого Віталія Дячка
Із полону Іван привіз і першу за 9 місяців звістку про полоненого Віталія Дячка. Його історію розповідали у матеріалі Суспільного. Віталій — морпіх, боєць 36 бригади. У полоні з 12 квітня. Ввесь цей час дружина не знала де він і що з ним.
«Віталій сказав мені номер дружини. Записав його на звороті куртки так, щоб ніхто не бачив. При першій нагоді, вивернув куртку й набрав цей номер. Сказав, що Віталій живий і здоровий. Не поранений, все добре. Вона спочатку не могла нічого сказати, дуже зраділа, дякувала, — каже захисник.
Також повідомив рідних інших полонених, які дали їхні контакти. Бо ж ніхто з ув’язнених немає можливості ніякої звістки послати. Дуже багато хлопців, прізвища яких знаю, які там залишилися. Ще не відомо, чи перевели їх зі статусу безвісти зниклих у статус військовополонених».
За словами Івана, триматися та не падати духом йому та іншим полоненим допомагала віра. Зараз оборонець надіється, що й інших оборонців невдовзі повернуть додому.
