Зі зламаним тазом і скалками в очах росіяни тримали в полоні українського морпіха без жодної медичної допомоги

Він був поранений у Маріуполі під час танкового обстрілу металургійного  комбінату імені Ільіча. Гліба дістали з-під завалів з переламом тазу, щелепи, носа, з забоєм мозку, розтрощеними зубами і без зору. В такому стані його 17 днів протримали в полоні без жодної медичної допомоги. За  цей час морпіх не лише не зламався, він мріє стати на ноги і хоче бачити на них кросів вже з осінньої колекції, йдеться в ТСН.

Зараз тазові кістки Гліба тримаються на металевих конструкціях, це наслідки операції. Він був поранення ще 10 квітня, але не отримував медичну допомогу, бо був у полоні.«В плані медичної допомоги взагалі нічого не зроблено було», — кажуть медики.

Морпіх Гліб Стрижко на війни вже понад рік, у день повномасштабного вторгнення його підрозділ був в окопах під Маріуполем. Згодом перемістився на металургійний комбінат імені Ільіча, де і був в оточені.«Я виходив на сходовий майданчик і в цей момент вистрілив танк, потім був яскравий спалах під ногами, все почалося рушитися. Я полетів з першого поверху на третій, мене завалило брилами», — пригадує боєць.

Його дістали з-під завалів, як каже сам Гліб, в розібраному стані. З поламаним тазом, щелепою, понівеченими очима, зубами і забоєм мозку — він потрапив в полон. Там не було жодного знеболення і допомоги.«Приходять лікарі, постукають по плечу, говорять : «У тебя таз, лежи, відпочивай. Стоматолога немає, окуліста – теж, тобі ніхто не може допомогти», — розповідає морпіх.

17 днів пекельного болю, 17 днів не на секунду не ставало легше, а тоді дві доби в дорозі —  Донецьк, Таганрог,  Крим, а звідти на російських «Уралах» до точки обміну. «Коли мене перенесли на носилках, занесли в багажник «Газельки», водій підійшов каже: «Все хлопці, видихайте, ви в Україні». Тут все, я розплакався, сльози потекли, весь емоційний накал, який був… Я розплакався — чути українську без страху, говорити українською без страху, можливість, яку у мене забрали», — каже Гліб.

За Глібом нині доглядає мама, у неї 4 сина — Гліб, його старший брат, і чоловік — захищають Україну. Каже, за весь цей час війни для неї було два найемоційніших моменти, коли побачила кадри з полону, а потім перша зустріч після звільнення Гліба. «Жовта шкіра, суха, натягнута, від зневоднення, від поганого харчування натягнута на кістки. Плакала за ці дні дуже багато», — розповідає жінка.

Але Гліб категорично забороняє розкисати в його присутності. У морпіха нині дві цілі — стати на ноги і відновити зір — ліве око не бачить, праве — частково. «Якщо я заплющую ліве око, то я бачу частково, якщо взяти, що око бачить коло, то я бачу верхню частину цього кола», — каже він.

Лікарі обіцяють, що за 10 днів Гліб зможе сидіти, це дозволить більш інтенсивно працювати над відновленням його зору, тому що зараз, поки він лежить, не можливо якісно обстежити очі.

Гліб після трьох операцій шуткує, що в ньому ще більше заліза і титану, а значить і незламності. Гліб не на секунду не сумнівається, що буде ходити. «Мені лікар каже, що можеш з осінньої колекції обирати собі «Ньюбенланси». Клас! То я собі розумію, що там на ногах будуть «Ньюбеланси» і я потрошки буду повертатися до звичайного життя», — переконаний Гліб.

Єдине каже Гліб, тепер він нічого не буде відкладати на потім. «Коли одужаю, дуже хочу пса, от страшенно. Ще в Маріуполі мріяв про собаку. Ми в оточені і якраз пробігали дві хаски. Я зрозумів, це знак, після перемоги буде в мене хаски», — каже Гліб.

У нових кросівках і зі своєю хаски Гліб мріє щодня проходити 30 тисяч кроків. Саме таким був його мінімум до поранення.  І хоча травматологи тільки через місяць дозволять бійцю спробувати стати на ноги, але кажуть, настрій морпіха — це пів шляху до одужання.