«Ми завжди думаємо, що він подзвонить, приїде». Мама розповіла про Героя Артура Венжика

Артур Венжик народився і виріс у Козятині. Ходив в першу школу до дев’ятого класу, потім вступив у козятинське училище. Після випуску вирішив поїхати на заробітки до Польщі. Не хотів фінансово залежати від батьків, ще з дитинства прагнув сам заробляти.

— Артурчик у нас взагалі був світлою людиною, він сам смаглявий, звісно, таким був як кажуть, янголом прийшов, янголом пішов, — розповідає Альона, мама Героя. — Його дуже всі любили, бо він був добряк. Завжди думав не так за себе, як за когось. Так само турбувався і за батьків. Навіть там коли був (у зоні бойових дій — авт.), у нього перше питання було «Як ви там?»

Альона каже, син страшенно не любив, коли ображали дівчат. Мав добре і чуйне серце. Цікавився машинами. Ще у школі мріяв купити собі автівку і навчитися їздити. І таки здійснив свою мрію. А ще, як багато хлопців, любив спорт. Заохочував своїх друзів бігати на стадіоні, з гантелями займався.

Після того, як повернувся з Польщі, Артур влаштувався провідником у «Київ-Пасажирський».

Рік проїздив у рейсах, поки не отримав повістку до армії. Вона прийшла у квітні, за декілька днів до Дня народження хлопця.

— Він з друзями пішов проходити комісію, їм у військкоматі сказали — якщо ви пройдете за пів дня, то потрапите в цей призов, — продовжує мама Героя. — То хлопці за день не пройшли, а він вже в обід прийшов і каже: «Я вже пройшов, був у військкоматі, 20 числа мені в армію». Я кажу: «А як же ти пройшов комісію?». Бо в нього плоскостопість була, він завжди на обліку стояв. А він каже: «Мам, я їм сказав, що я придатний». Він комісію так і пройшов. Міг би і не йти, але сказав: «Як це я не піду?!». Тоді ще ми сміялися, казали «от Артур!».

Проводжали нашого Героя в армію всією сім’єю — мама, тато і молодша сестричка Катя. На цьому фото Артур із Катею за день до присяги. Альона розповідає, що діти були не розлий вода. Артур за сестру стояв горою.

— Знаєте як буває батьки мріють, щоб діти близькими були, — продовжує жінка. — Якраз так і було. Він завжди за неї переймався, завжди контролював, щоб Катя вчасно прийшла. Вона завжди казала: «Артур захисник. Мене ніхто не зачепить, бо всі знають, що в мене є Артуся». Він опікав її завжди.

В армії Артур швидко вчився всьому. Навіть деякі предмети, які іншим хлопцям не дуже подобалися, йому давалися легко. Він добре навчився розбиратися в координатах. За три місяці строкової служби вирішив підписати контракт із Збройними силами України. Сказав про це батькам.

— Ми його відмовляли, але він у нас такий був — і добряк, і впертий, цілеспрямований. якщо він цього хотів, він буде робити все, щоб досягнути мети, — каже Альона. — Він сказав: «Я хочу на контракт. У мене і перспективи будуть». Хотів спочатку на три роки, а там казав: «Побачу, може піду далі вчитися. Але спочатку я отримаю старшого солдата, по першому контракту».

У середині серпня Артур Венжик підписав контракт із ЗСУ. На вихідні приїжджав додому. Часто брав із собою побратимів, які далеко живуть. Як мав вертатися в частину, не раз просив маму щось спекти для хлопців, щоб домашнього поїли. А ще понад усе любив дім.

— У нього не було такого, щоб по барах, по кафе ходити, — каже мама Героя. — Бо ми ще казали: «Артур, хоч в армію підеш, то більше познайомишся, більше друзів з’явиться». Бо в нього були друзі, але одиниці. І до випивки він завжди погано ставився. Потім з дівчинкою почав зустрічатися. То взагалі готував для неї, чекав, що це вона прийде, її треба нагодувати. Приготує, каже, приходьте до мене, я приготував плов. Любив готувати другі страви. Навіть як в армії були, я питаю «Артур, ну що ви там хоч їли щось?» «Так, — каже, — ми розподілили, хто перше готує, хто друге».

Якось Артур приїхав додому, сказав батькам, що відбуде відпустку, а тоді поїде в зону ООС, повернеться за 9 місяців. У другій половині лютого разом із побратимами їх доправили на Луганщину. А за кілька днів почалося повномасштабне вторгнення росії.

Артур виходив на зв’язок із рідними настільки часто, наскільки міг. На власні очі бачачи жорстокі реалії війни, хлопець всіляко відмовляв однокласників, які рвалися йти воювати. Все казав хлопцям, щоб викинули з голови такі думки. І завжди просив маму — що б не сталося, не пускати на війну тата.

— Він казав: «Мама, тут пекло. Все горить, небо горить», — розповідає Альона. — За день до смерті він казав: «Мама, наших хлопців знімає снайпер по одному». Потім бліндаж цей сфотографував, де вони перебували. Я питаю, де ви хоч спите. У цих піддонах, як під борошно, таке як в магазинах. Потім я вже дізналася, що виявляється цей бліндаж розбомбили. Вони через запасний вихід виходили, ночували ніч взагалі на снігу. І 4 березня так само у мене якийсь такий стан був, я і плакала, а виявляється 4 числа він також ледь двічі не загинув.

У середу, 16 березня Артур Венжик потрапив під ворожий обстріл. Героя доправили до лікарні у Дніпрі. Медики боролися за його життя до останнього і зробили все можливе й неможливе, та, на жаль, врятувати Артура не вдалося — його серце зупинилося 20 березня. Через тиждень на центральній площі Козятина громада попрощалася з Героєм і провела його в останню путь.

Наступної неділі, 17 квітня Артуру мало б виповнитись 22 роки. На один із попередніх Днів народжень сестричка Катя подарувала йому кулон у формі половинки сердечка, іншу половинку залишила собі. Артур носив свій кулон, Катя — свій. Перед останньою поїздкою в зону ООС наш Герой залишив вдома і свій хрестик з ланцюжком, і половинку сердечка. Катя знайшла цю половинку і тепер носить дві — і свою, і братову.

— Я не можу це сприйняти. Ми завжди думаємо, що він подзвонить, приїде. Мені здається, ніколи з цим не змирюся, — каже Альона, не стримуючи сліз. — Він дуже був у мене такий. Це мій друг був. Він завжди прийде, я десь виходжу, він раз біля мене сідає і розказує мені щось, розказує. Я казала, Артуся, ти такий добрий, будь трішки жорсткішим. Він каже: «Мама, я ж в тебе весь». Бо він був дуже правильний, справедливий.