Виготовляють сир, сметану та масло: на Вінниччині жителі села створили соціальну молочарню

У селі Городище, що на Вінниччині, уже більше шести років працює соціальна молочарня. Колись люди самоорганізувались і почали переробляти молоко від своїх корів не лише за дідівськими технологіями, а й за принципами рівності та поваги.

Сьогодні на молочарні виготовляють сметану, домашній та плавлений сир, бринзу та масло. Усе без хімії, домішок, а найголовніше – вручну.

«Прокидаюся я о 5:30 годині. Йду розпалюю грубку, грію водичку, потім йду доїти корівку. Перед цим, даю їй сіна. Потім проціджую молочко і на 7:30 годин несу на молочарню. Колись ще свекруха мене навчила, що треба три рази хрестити черево корові», – каже місцева жителька Людмила Груба.

6 років тому жителів Городища створили молочарню.

«Ми спочатку в це все не вірили. Але потім ті, хто мають корів, порадились і вирішили спробувати. Люди почали до нас поступово-поступово приєднуватися. Уже шість років пробуємо – вийшло добре», – каже Надія Тивровська.

«Багато людей не вірили. Я та моя сім’я, навпаки, одні з перших, хто повірив. Корова у селі – це годувальниця. Навіть якщо людина здає молоко на молоковоз, вона все рівно отримує ті копійки. Люди зараз у селі виживають тільки за рахунок корів. Така молочарня, напевно, єдина в Україні. Я так думаю. Просто я ніде не чула, щоб таке було», – розповідає Людмила Христич.

Молоко переробляють «дідівськими» методами. Молочарня працює з 7:00 до 20:30.

«У нас на молочарні ми виготовляємо простий домашній сир, сметану, плавлений сир і бринзу. Також масло.

Робочий день у мене починається з того, що я приходжу, готую усе, щоб люди могли прийти і здати молоко. Кожна людина приходить і приносить своє молоко. Я його змірюю, кажу, скільки і хто приніс молока і записую собі в зошит», – каже Тетяна Голубецька.

Щоб продукція була смачною, жінки придумали свій «контроль якості». Селяни розуміють, що банка гіркого молока зіпсує всю продукцію.

Кожна банка молока має свій «ідентифікаційний код».

«Коли людина приносить молоко, то я підписую банки. Пишу день, коли молоко було здане, і букву. В кожного власника є своя буква. Так ніби це ідентифікаційний код», – додає Тетяна Голубецька.

Всі ці нюанси жінки пропрацьовували роками. Навчились на власних помилках. До того ж, кожна з них тримає корову.

Весь процес переробки молока – ручна робота. Молочарню обслуговує чотири печі, де й відігрівається у банках сир. Сметану збирають ложками з банок. Сеператором не перегонять спеціально. Щоб не втрачалась автентичність продукту та не погіршувався його смак.

Вся молочна продукція виготовляється без домішок. Ніяких загущувачів, барвників чи консервантів.

«Коли молоко скисло, дівчата збирають сметану, заїжджають з кисляком до печі. А вже з печі витягують сир, який відціджують, потім заносять знову до холодильника, сир уже «затягується», щоб був гарний, аби його можна було розрізати. Ця технологія пішла ще від дідусів і бабусь. Колись ж не було холодильників, то робили все на холодному», – розповідає Тетяна Голубецька.

Рішення, що стосуються молочарні, приймаються колективно. Не лише тими, хто тут працює, а й тими, хто здає сюди молоко.

Для плавленого по-домашньому сиру додаються лише домашні яйця. Жінка, яка виготовляє бринзу та плавлений сир, каже, що за день може зробити 7-8 кілограм сиру.

Єдиний автоматизований процес в молочарні – збивання масла. Маслянку, що лишається після збивання масла, віддають людям. Селяни печуть на маслянці млинці та хліб.

Від покупців процес виробництва не приховують.

«У нас є «зошит боргів». От прийшла людина, взяла сиру, сметани. Ми записали, на яку суму вона взяла, і потім коли видаємо кошти за молоко, то відраховуємо з тих коштів».

Звістка про городищанську молочарню розійшлась округою. Нерідко за неїю приїжджають навіть з Одеси та Києва.

Звідки ж з’явилась ідея відкрити молочарню? І чому вона «соціальна»?

Ця ідея місцевого жителя – Руслана Пікіняра. Облаштувати молочарню вирішили у закинутій старій амбулаторії. Провели в приміщення воду, поставили бойлер, вивели каналізацію. Закупили декілька холодильників для старту й деякий інвентар. І головне – побудували печі.

Молочарню створили, щоб підняти вартість молока. Адже молокозаводи приймають його за безцінь. Люди почали спродувати корови, яких було невигідно утримувати. Власна міні-молочарня в селі, змінила ситуацію на краще.

«Коли люди почали сюди здавати молоко, то побачили, що тут набагато кращі умови, ніж на заводах. І здавати молоко вигідніше. В будь-яких випадках, утримувати худобу – це складно, тому що йдуть затрати на корма. Худоба повинна їсти щодня, а не завжди вона доїться, то треба, щоб держава якось піклувалася про людей, які тримають корови. Колгоспи розвалилися, а людям ж треба якось сім’ї утримувати, тому так і утворилася наша молочарня», – каже Анатолій Христич.

Молочарня стала спільною справою чи не всього села. Дохід від реалізованої продукції не оподатковується. Адже сумарно він не перевищує 50 мінімальних зарплат.

«Вся продукція продається. В кінці тижня ми підраховуємо повну виручку. Після цього, 60% розбиваємо на зарплати за молоко, 25% йде на зарплати працівникам, і 15% йде на світло, воду, дрова і трішки відкладаємо на ремонт».

«У 2019 році ми заключили договір на сумісну власність на оренду цього приміщення. Договір ми заключили на 12 осіб. Після того ми стали повноцінними власниками цього приміщення, усі маємо однакові права. На даний час, до нас носять більше людей молока, ніж у договорі, але вони також являються повноцінними. Ми їх не відділяємо. Скоро у нас закінчиться договір оренди на це приміщення і ми заключимо другий договір і вже впишемо цих людей, що прийшли до нас пізніше», – розповідає Людмила Христич.

За 6 років існування, в молочарні не було жодного конфлікту. Принципи рівноправ’я та поваги тут ключові. Молочарня давно перетворилась на суспільний майданчик.

Городищани готові ділитися своїм досвідом з іншими громадами. Адже переконані, ситуацію треба брати в свої руки. Бо кажуть, що допомоги від влади можна не дочекатись.

«Цей проект заслуговує поваги тим, що є така згуртованість між людьми. У наш час – це основне. Хотілося б, щоб люди по інших селах переймали досвід, тому що це кращі умови в оплаті своєї праці. Аби наша влада трішки піклувалася про людей, які живуть в селах, тому що підтримки у нас зовсім ніякої немає. Ми самі зібралися і створили. Ось і маємо результат своєї праці», – каже Анатолій Христич.

«Тут немає високих технологій, але це вигідно для людей. Проекти в таких умовах, можуть бути надзвичайно ефективними. Люди бачать, за якою ціною продукція продається, і вони не мають ніяких недомовленостей між собою. Тому такі проекти – надзвичайно ефективні. Хтось каже, що це повернення до Радянського союзу, але я так не думаю. В цьому світі є об’єднання людей і якщо це вигідно, то такі кооперативи треба використовувати», – каже Руслан Пікіняр.