Правда про Хелловін: 10 речей, які варто знати
Щороку наприкінці жовтня український інтернет ділиться на два табори:
тих, хто шукає костюм, і тих, хто шукає сатану.
Причому останні зазвичай демонструють значно більше ентузіазму.
Хоча несправедливо було б стверджувати, що решту року вони сидять без діла.
В їхньому оточені завжди знайдеться хтось, хто недостатньо скромно одягається, недостатньо ревно молиться, неправильно кохає чи радіє, не так виховує дітей або, боронь Боже, живе так як хоче.
Особливо дратують їх ті, хто при цьому ще й щасливий.
Бо яке ж то життя без страждань?
А наприкінці жовтня в напруженому графіку боротьби за чужу моральність з’являється Хелловін.
І починається велике полювання на нечисту силу.
Переважно на пластикову.
А тепер – десять причин, чому Хелловіну варто боятися менше, ніж людей, які так ревно охороняють чужу мораль, що зовсім забули про власну.
- Бо «це сатанізм»
Слово «сатанізм» дуже зручне.
Сказав – і можна розпускати істориків, етнографів та всіх інших, хто псує просту картину світу складними поясненнями.
Самайн, День всіх святих, народні вірування, століття переплетення традицій?
Навіщо ці зайві подробиці, якщо діагноз вже встановлено?
Особливо зворушує впевненість, з якою люди, що не завжди можуть пояснити походження власних свят, безпомилково визначають правильність чужих.
- Бо «то не наше»
Так, не наше.
Але в нас є своє, яке за рівнем костюмованої чортівні не надто поступається заморському Хелловіну.
Візьмімо хоча б Маланку. Чорти, Смерть, Коза, чоловіки в жіночому вбранні, маски, бешкетування і моторошні витівки, від яких в сучасних борців за мораль мало б колективно сіпатися око.
І що найцікавіше – в деяких справді сіпається.
Вони і Маланку готові записати до сатанинських підступів.
Взагалі, ці люди так ревно захищають українські традиції, що половину з них із задоволенням заборонили б.
А про решту, на щастя, навіть не чули.
Останнім часом з’явилася мода на «наш, український Хелловін» – Велесову ніч.
І все б нічого, якби надійні історичні свідчення про існування саме такого давнього свята не були такою прикрою дрібницею, якої бракує цій красивій історії.
От і виходить:
чуже нам не годиться, своє недостатньо благочестиве, Велесова ніч теж кісткою в горлі.
Схоже, що єдина безпечна народна традиція – сидіти вдома і обмовляти сусідів.
- Бо «гарбуз – демонічний символ»
Маленька незручність для мисливців за сатаною:
в Ірландії моторошні ліхтарі вирізали з ріпи, зокрема щоб відлякувати злих духів.
Тобто те, що сьогодні оголошують запрошенням нечисті, мало б працювати проти неї.
Коли ця традиція потрапила до Америки, ріпу замінив гарбуз – більший, доступніший і зручніший для вирізання.
А далі за справу взялися сили, які можуть позмагатися з будь-якою нечистю – маркетологи.
Народний звичай перетворився на величезну індустрію костюмів, декорацій, солодощів і сезонних розпродажів.
Містика поступилася місцем комерції, а гарбуз став впізнаваним символом цього дійства.
Але хоронителі моралі вперто шукають за всім цим диявола.
І навіть трохи образливо за маркетологів.
Стільки працювали, а всі заслуги приписали сатані.
- Бо «костюми викликають нечисть»
Якщо людина, перевдягнена в чорта, автоматично вступає з ним в сакральний зв’язок, то є серйозні питання до театрів.
Там століттями грають вбивць, злочинців, відьом і різноманітних негідників.
І навіть отримують за це зарплату.
Окреме ускладнення – український вертеп.
Там теж є Чорт.
Але, очевидно, що там правильний, традиційний, національно сертифікований Чорт.
А не той імпортний хелловінський.
Цікаво тільки, чи існує процедура перевірки походження нечистої сили?
Бо без відповідних документів можна випадково впустити в українську хату не того нечистого.
- Бо «це псує дітей»
О, дітей справді можна зіпсувати.
Наприклад, роками вчити їх боятися власної думки, соромитися свого тіла, мовчати, коли дорослий кривдить, і вважати любов нагородою за слухняність.
Можна забороняти ставити незручні запитання, погрожувати Божою карою, називати приниження вихованням, а тотальний контроль – батьківською турботою.
І все це, звісно, виключно заради дитячого блага.
А потім з непідробним жахом пояснювати, що найбільша загроза для дитини – костюм скелета чи відьомський капелюшок.
Найцікавіше, що пластикові чудовиська після свята повертаються в коробку.
А батьківські страхи, комплекси і заборони діти носять в собі все життя.
Але нічого. Головне – вберегли від Хелловіну.
- Бо «це темрява»
Найцікавіше спостерігати за боротьбою за світло в коментарях.
Там особливо ревні захисники праведних цінностей можуть за лічені секунди проклясти незнайому їм людину, побажати їй вічних мук і докладно пояснити, як саме Бог її покарає.
І все це, зрозуміло, з любові до ближнього.
Найбільша іронія в тому, що одні вдягають маски на Хелловін, а інші – носять їх щодня і називають це побожністю.
- Бо «це нав’язування Заходу»
Страх перед «нав’язуванням Заходу» – це взагалі давня російська народна традиція.
Там Захід віками винен у всіх бідах, наполегливо розбещує населення демократією, свободою вибору та іншими небезпечними винаходами.
Але є нюанс.
Для України Захід – не осередок світового зла, а передусім партнери і друзі, які допомагають нам захищатися від цілком реальної нечисті.
Тож особливо зворушливо, коли під гаслами захисту української самобутності нам пропонують перейняти саме російську звичку боятися всього західного.
- Бо «це несерйозно»
Так, Хелловін справді несерйозний.
У цьому, мабуть, і полягає один з його найбільших злочинів.
Люди сміються без особливої причини.
Перевдягаються без поважної потреби.
Витрачають власні гроші на дурниці і навіть нікому не звітують, яку суспільну користь з цього отримують.
Звісно, під час війни багатьом українцям зовсім не до веселощів.
І це зрозуміло.
Але хтось шукає розради в молитві, хтось – в тиші, а хтось хоче хоча б один вечір посміятися з вигаданих монстрів, бо справжніх в нашому житті й без того вистачає.
А деяким людям мало того, скільки радості в українців вже відібрала війна.
Треба ще пильнувати, щоб ніхто часом не дозволив собі зайвої.
- Бо «це культ смерті»
Ось тут боронителям моралі варто було б трохи розширити географію власного праведного обурення.
Наприклад, завітати до католицької Мексики, де на День мертвих влаштовують вівтарі, приносять померлим їжу, прикрашають оселі черепами і символічно зустрічають душі предків.
І все це не в підпіллі, а в межах традиції, яку місцева церква цілком визнає.
Або до Болівії, де на свято Ñatitas люди прикрашають справжні людські черепи, просять в них допомоги, а окремі священники навіть беруть участь в благословеннях.
Щоправда, офіційна церква від такого вшанування трохи відмежовується.
Можна ще зазирнути і до Риму.
Там в католицькій крипті капуцинів стіни і стелі оздоблені кістками та черепами справжніх людей.
І ніяких вам пластикових імітацій.
Все натуральне, освячене століттями релігійної традиції.
А тепер повернімося до українських борців з культом смерті, яких доводить до духовної істерики дитина в костюмі скелета.
Найцікавіше, що вони цілком здатні зрозуміти:
череп в релігійному контексті може символізувати пам’ять, смертність і надію на потойбічне життя.
Але череп на хелловінській вечірці – це вже, безперечно, сатанізм.
Іноді здається, що для деяких хоронителів моралі різниця між священною традицією та демонічним культом визначається дуже просто:
про першу вони нічого не знають, але другий вже встигли засудити.
- Бо «Бог проти»
Це залізобетонний аргумент.
Особливо коли Божу позицію в усіх подробицях виклала людина, яка не сумнівається у власному праві говорити від Його імені.
Деякі громадяни настільки точно знають волю Всевишнього, ніби регулярно отримують від Нього особисті розпорядження.
І що характерно, Божа позиція в їхньому викладі підозріло часто збігається з їхньою власною.
Не любить людина Хелловін – і Бог, виявляється, теж.
Не схвалює чужого способу життя – і тут повна небесна солідарність.
Зручно мати такого однодумця.
Особливо такого Всемогутнього.
Я цілком розумію людину, яка каже:
«Моя віра не дозволяє мені святкувати Хелловін».
Значно складніше зрозуміти ту, яка переконана, що й іншим не можна.
Бог, кажуть, дав людині свободу волі.
Але, очевидно, забув погодити це рішення з найревнішими своїми прихильниками.
Замість висновку:
Хелловін мине.
Гарбузи викинуть, костюми складуть в шафи, цукерки з’їдять.
А мисливці на відьом залишаться.
Невдовзі для них знайдеться новий привід для обурення:
чиясь сукня, книжка, стосунки, переконання або просто підозріло щасливе обличчя.
Бо справа ніколи не була лише в Хелловіні.
Є люди, яким недостатньо жити відповідно до власних упереджень.
Їм конче потрібно, щоб за цими упередженнями жили всі довкола.
Інакше яка ж це праведність, якщо від неї ніхто не страждає?
Тож боятися Хелловіну точно не варто.
А от від людей, які добровільно призначили себе суддями чужого життя, справді моторошно.
Принаймні хелловінські монстри знімають свої костюми.
А ці – маску праведника не знімають ніколи.
