«Везли з мішком на голові через зраду вчителів»: як директорка з Харківщини пережила російський карцер

Лариса Фесенко — директорка та викладачка англійської мови у «Лісностінківському ліцеї» на Харківщині. Вона пережила 45 днів російської катівні в окупованому Купʼянську та болісну зраду людей, які йшли з нею упродовж життя пліч-о-пліч. Цього року її визнали однією із найкращих педагогів України за версією щорічної національної премії Global Teacher Prize Ukrain.

Жінка розповіла свою історію незламності під час повномасштабної війни «Українській правді. Життя».

Співпраця з ворогами

Російське вторгнення 24 лютого Лариса Фесенко зустріла в ліцеї на роботі. Окупанти зайшли до села не одразу, тож школа встигла закінчити навчальний рік за українськими програмами.

Згодом адміністрація Курилівської громади повідомила, що відтепер ліцей переходить на навчання за російськими програмами. Тим, хто пішов на співпрацю з ворожою адміністрацією, пообіцяли «преміальні» у 10 тисяч рублів, а Ларисі на додачу й те, що вона збереже посаду директора.

«Тоді я встала при всіх і сказала, що відмовляюся. Хотіла вийти, коли на нараду зайшов керівник громади. Я завжди вважала його людиною, яка має проукраїнську позицію. Але він почав говорити про те, що ми повинні все здати. Я зрозуміла, що він вже залучений до співпраці з росіянами», — пригадує жінка.

Колеги «здали» жінку

Далі почалося «найцікавіше». Жінка приїхала до ліцею та розповіла про ситуацію колегам. Утім, на її подив, далеко не усі зрозуміли позицію директорки. 9 із 17 педагогів погодилися на співпрацю.

«Мені було боляче це чути. Я ніколи не думала, що люди можуть так перевзуватися, як кажуть, на ходу. Їхнім пріоритетом не була відданість своїй Батьківщині. Вони пішли за ті 10 тисяч рашистських рублів, поки їм розказували про «гарне життя» і Росію, яка «тут назавжди», — каже Лариса.

Ті, хто перейшов на сторону ворога «здали» Ларису — написали на неї донос.

«Сказали, що я проти Росії, що мене треба «підняти, потримати вниз головою, щоб я одумалась і змінила свою позицію», — розповідає вона.

Жінку з мішком на голові повезли до катівні

Невдовзі до Лариси приїхала озброєна група ФСБвців. Сказали, що мають до неї «великі претензії».

«Невдовзі до мене прийшли дві вчительки, які, як я вже знала, проводили проросійську агітацію. Вони вмовляли прийти до школи. Я спершу відмовилась, бо взагалі-то перебувала у відпустці, яку взяла перед тим на 24 дні», — розповідає Лариса.

У школі жінку змусили підписати деякі документи. Згодом прохання переросли у погрози. Того ж дня до будинку жінки приїхала машина.

«Вони схопили мене і сусідку, але я сказала, що вона не має до мене ніякого стосунку і живе по сусідству. Її відпустили, а мене затягнули у дім, і почали робити обшук. Шукали все, що стосувалося української символіки, телефони, ноутбуки. Вони забирали всі символи, які я принесла зі свого кабінету, пластикові тризуби, всі грамоти, подяки, листи. Навіть жовто-блакитну стрічку зі шкільного дзвіночка. Прапор, який ми підіймали на лінійках. Позабирали все це і сказали одягатися, бо їду з ними», — пригадує жінка.

Далі жінці на голови наділи мішок, обмотали скотчем, одягли кайданки на руки і закинули в машину.

«Від’їжджаючи від будинку, вони почали допитувати, на кого я працюю. Відповіла, що ні на кого і що більше нічого не скажу. Потім, як я дізналась згодом, мене привезли у відділок поліції Куп’янська. При ньому був підвал, який окупанти перетворили на катівню», — розповіла жінка.

45 днів жаху

Жінку закинули до камери. Їх там було шестеро, при тому, що камера розрахована на двох. Через три доби її покликали на допит.

«За 45 днів нас жодного разу не виводили на повітря, дихати було нічим. Це також було своєрідним катуванням. У дверях була «годівничка» – невеликий отвір, через який могло заходити повітря. Щоб з нас познущатися, окупанти зачиняли і його. При цьому туалет був розташований у цій же камері, і він був зламаний. Ті умови були нелюдськими», — пригадує Лариса.

За цей час жінки не отримали жодного медичного обслуговування. У вересні люди почали хворіти, адже було вже холодно. Кашляли всі по черзі, температурили.

«Мене допитували двічі. Другий допит відбувся на 10-ту добу. Знову ставили ті самі запитання. Утім, того разу допит проводився не в кімнаті, а у справжній катівні. Коли я зайшла, то побачила на підлозі сліди крові, залізний стіл і стілець. Знову було двоє військових, але інших», —  розповідає про допити жінка.

На початку вересня ЗСУ почали звільняти Куп’янськ. Коли наші вже підходили до міста, росіяни почали тікати, зокрема покидали і відділок поліції та катівню. Відділок розташований у центрі Куп’янська.

«Того дня ввечері все затихло. До цього весь час ходили конвоїри: «розважалися», знущаючись з людей, викликали когось, били, а тепер стояла тиша. Ми довгий час перестукувалися. Тоді почули, що навпроти нашої камери були чоловічі. Там сиділи АТОвці, тероборона. Чоловіків було дуже багато, а жіноча камера одна. Люди вийшли з камер і почали бігти по вузькому коридорчику, шукаючи кімнату, де лежать паспорти, особисті речі, телефони. Була перша година ночі», — розповідає жінка.

Оскільки Лариса не місцева, то вирішила з іншими жінками піти до церкви.

«Охоронець нас пустив у «сторожку», і сказав, що може потримати тільки до шостої години ранку, а далі – «де хочете, дівайтеся, бо в мене будуть проблеми». Напоїв нас чаєм, бо ми страшенно змерзли. Влітку як закинули мене у тій сукні, так і просиділа в ній до 7 вересня», — сказав він.

Наступного ранку жінка намагалася спіймати машину, яка б їхала у бік Лісної Стінки.

«Раптово з’явилася одна машина, але вона не їхала куди треба. Невдовзі ми зупинили ще одне авто, але водій відмовлявся: «Я не поїду, ви бачите, що робиться навколо». Потім я нагнулась і побачила знайоме обличчя. Той чоловік раніше проживав біля мого села, а зараз – у Куп’янську. Він мене також впізнав. Ось так я повернулася. Зайшла у двір, чоловік був удома. Кинувся до мене зі сльозами на очах і сказав, що більше нікому не дозволить мене забрати», — розповіла жінка.

Жінка повернулася до ліцею

Після того, як здоров’я покращилось, жінка повернулася до ліцею, щоб відновити навчання.

«Найперше я розпорядилася прибрати ворожу символіку, яку залишили окупанти. Паралельно взялася за організацію дистанційного навчання, що було не просто у громаді, яка перш за все потребувала нового очільника та відповідальних за сферу освіти посадовців, адже «старі» – зламалися, пішли на співпрацю із ворогом», — розповідає жінка.

Лариса сама їздила по селах і збирала учнів, формувала списки, вирішувала кадрові питання. Знайшла нових вчителів, яких залучила до дистанційної форми навчання. Утім, навчання ми змогли розпочати лише від 1 березня 2023 року.

«Попри це, учні закінчили навчальний рік без вихідних, без субот і неділь. Діти займалися кожен день, без канікул, щоб у щільному форматі закінчити навчальний рік 30 червня. Зараз ми також навчаємося в дистанційному форматі», — каже жінка.