«Донечко, ми там, звідки неможливо зателефонувати». Історія двох солдатів, які загинули під Києвом
Маша буває на цвинтарі щодня. Від Бучі до нього кілометрів 10-15. На цвинтарі поховані її дядько та двоюрідний брат, який був їй немов рідний. У дитинстві вони разом займалися бальними танцями, а у школі сиділи за однією партою. І ніхто не насмілювався Машу ображати, бо Михайло завжди за неї заступався.
Наші партнери з NewsMaker розповідають історію двох військових, які взяли до рук зброю у перші дні повномасштабного російського вторгнення та загинули, захищаючи рідне місто.
«Погляньте, можливо, це вони»
«Усі знали, що в мене є брат, і, крий Боже, щоб мій пенал із ручками літав класом. У мене було відчуття безпеки. Я знала, що за мене заступляться, і здавалося, що так завжди буде».
Війна зачепила сім’ю Маші в найболючіший спосіб — вона забрала двох дуже важливих людей. Дядька Василя і брата Михайла або, як його називає Маша, Мишка.
4 березня їх не стало. За даними, що є в Маші, вони нарвалися на колону «кадировців» у селі Дмитрівка на Житомирській трасі. Маша з дядьком і братом мали домовленість — раз на три години вони повинні зв’язуватися в будь-якому месенджері: зателефонувати, написати якесь повідомлення, надіслати смайлик — аби Маша знала, що вони живі-здорові й у них усе добре.
3 березня хлопці мали чергувати на блокпості за 10 км від Бучі.
«4-го числа їх немає, 5-го числа їх немає, 6-го — теж нема. Я починаю підіймати всі Telegram-канали пошуку людей, шукаю будь-які можливості та будь-які способи зв’язатися з ними — офіційні, неофіційні. Розкидаю інформацію дошками оголошень, соцмережами».
«Як ви про це дізналися?»
«Із держструктур почали надсилати мені відповіді: “Маріє, ваше звернення розглянуте. Погляньте, можливо, це вони”. Я почала перевіряти, і це справді виявилися вони. Я тобі покажу фотографії, але сам розумієш, від їхніх тіл нічого майже не залишилося».
«Як їх опізнавали?»
«Ми не могли відразу приїхати та забрати їхні тіла. Коли 26 квітня повернулися до Бучі, зробили ДНК-експертизу, щоб… Загалом експертиза все підтвердила».
Два собаки — все, що залишилося в Маші та її родини після смерті Василя та Мишка. Ні дружини, ні дітей. Нічого не встигли по собі залишити.
Мишко
23-річний Мишко йшов на цю війну з почуття обов’язку. Він розумів, що рашисти вже тут, на Київщині, і треба їх звідси гнати у будь-який спосіб.
«Дива не буде. Ніхто за нас нічого не зробить, не буде спецагентів, які приїдуть і все розв’яжуть», — казав він Маші 24 лютого.
Маша знала, що вони не сидітимуть удома. Надія на армію була величезною, але тоді на місцях були потрібні люди. Дядька переконувати сенсу не було. 2014-го він служив в АТО і знав ще тоді: якщо рашистів не зупинити, вони підуть на Київ. Так і сталося.
За добу після нападу росії, 25 лютого, вони вже були зі зброєю в руках. Паралельно шукали каски, бронежилети. А потім пішли у бій.
«Спорядження не було, бо ніхто не думав, що вони нападуть так, — ділиться Маша. — Ми підозрювали, що це може статися, але десь у глибині душі: “Алло, 21-ше століття, демократія, розвинене суспільство. Невже в нас, на Київщині, будуть танки?” Ну не може такого бути. Ну, на дипломатичному рівні воюватимуть, загрожуватимуть, що перекриють газ, але ж не вдиратися танками до міст і сіл».
У свої 23 роки Мишко відкрив ветеринарну клініку, безоплатно допомагав соціально вразливим людям у місті. Лікував тварин, яких приносили бабусі та дідусі, — теж безоплатно. Він не лікар. Найняв людей, зайнявся клінікою та допомагав тваринам. Безхатніх теж лікував — власним коштом.
Ще Мишко дуже любив футбол, але через травму в дитинстві не міг грати. Тому організував клуб за інтересами, куди вечорами приходили дітлахи: «Не можу сам грати у футбол — навчатиму людей грати».
Він любив подорожувати та був дуже відкритою людиною. Тепер, каже Маша, йому назавжди 23.
Василь
«А мій дядько… Ми такі були близькі з ним. Коли мене мама в дитинстві виховувала сама, він настільки класно й по-доброму ставився до мене, що я, 4-річна дівчинка, сказала йому: «Васю, а нумо ти будеш моїм татом!» Він каже: “Нумо ми будемо з тобою просто одне одного дуже любити і поважати. Татом я твоїм не буду”».
Василь був лісником. Він не був одружений. І в родині його завжди дражнили, казали, що його дружина — це ліс. Він любив зібрати всю сім’ю, розсадити по машинах і відвезти на день у ліс: «Там є нова галявина з купою квітів, а ще там олені».
Василь жив у лісі. Жив у себе на роботі. Дуже любив свого собаку. У його сім’ї є правило: одночасно у дворі не повинні жити два собаки, бо один із них все одно ревнуватиме. А в липні минулого року він привів до будинку другого собаку.
«Каже моїй бабусі: “Мамо, ти, може, лаятимешся, але дивися, яку я красуню привіз”. І дістає з кофтини маленьке цуценя хаскі — блакитні очі, гарне забарвлення. Бабуся усміхається й каже: “Чого я лаятимуся, ти собі захотів дівку завести — ти завів”».
Тепер усі страждають. Собака залишився без господаря. Сім’я залишилася без сина, брата, дядька. У це ніхто не хотів вірити до останнього.
«Ми думали, що він поїде від обстрілів. Він мав “Міцубісі”, обладнаний, щоб їздити в таких умовах. У ньому він і згорів ущент. Ми думали, що він збереже себе і Мишка збереже, що кулі їх не зачеплять».
О 6:40 ранку 4 березня він писав: «Все ок». Але тоді вже було «не ок», каже Маша. Вона думала, що зв’язку немає, що телефон сів, що повернуться додому.
«Я думала: от повернуться — я їм такого викажу. Я ж просила кожні три години мені писати. Вони в мене отримають. А говорити вже нема кому. Ти ходиш квартирою, де жив брат, чи будинком, в якому мешкав дядько, і тобі здається, що ось-ось вони увійдуть. Головою ти розумієш, що їх немає, що вони вже не прийдуть, що експертиза вже встановила, що це їхні тіла, їх немає серед живих. Але є якась частка сумніву чи що. Вони мені потім наснилися — як навесні повертаються, але до будинку не заходять. А я їм з ґанку: «Ви ж казали, ви ж обіцяли дзвонити кожні три години». А Василь каже: «Машенько, донечко, звідти неможливо зателефонувати»».
Маша
Маша щодня ходить до них на цвинтар. Батьки про це не знають, але інакше вона не може. Вона рада, що у війну вона не має дітей і чоловіка, який воює. З нею у квартирі живе собака Василя, який теж дуже важко переживає смерть свого господаря. Пес постійно виє і гавкає, сусіди весь час скаржаться і викликають поліцію, не знаючи навіть причин.
Зараз Маша намагається домогтися, щоб у Бучі назвали вулицю на честь брата та дядька. На тій вулиці, де жив її брат, у день похорону було дуже багато людей, які прийшли попрощатися. Мишків друг вирішив створити петицію і назвати вулицю на їхню честь. Люди петицію підтримали та зібрали більше голосів, ніж було необхідно.
«Я звернулася до органів нашої місцевої ради із цим проханням. І знаєте, як мене зустріли? Мені сказали: “Як добре, що під час війни ви маєте бажання і можливість займатися петиціями. Знаєте, скільки вбитих героїв живуть на вашій вулиці?”»
Я знаю, що їх багато, що треба пам’ятати про кожного, живий він чи мертвий. Але чомусь тільки я взялася за це, про інших ніхто не попросив.
Маша знає, що війна не забудеться, що люди пам’ятатимуть про те, що сталося, зокрема завдяки назвам цих вулиць.
«Зміна назви ж відбувається не просто так, а на честь людини, яка загинула за мирне життя в Україні, за мирне життя цієї вулиці».
Маші складно. Коли щось не виходить, вона відразу згадує Василя з Мишком: «А ось були б вони поряд, все вийшло б мов на помах».
Складно й те, що відбувається у країні.
«Нас тепер усіх розкидало світом. Ми не знаємо, коли можна повертатися додому, чи безпечно тут, чи не доведеться втікати звідси вчергове. Найстрашніше те, що я не знаю, як мені далі жити.
У мене колись були чіткі плани на життя: я хотіла вивчитися, здобути професію, хотіла сім’ю, дітей. У мене приблизно крок за кроком усе було розписано — аж тут усі плани летять шкереберть. Ти за годину пакуєш валізу й тікаєш. Їдеш, а над твоєю машиною свистять ракети, кулі — от буквально. Ти їдеш, не знаючи куди й навіщо.
Як далі жити? Ти не знаєш. Ти залишаєш тут своє майно, своїх родичів. Ти все тут залишаєш і їдеш у нікуди. У мене доти не було тривожної валізки, вона з’явилася тоді, коли я виїхала до Івано-Франківська у штанах та кофтині. Дуже хочеться, щоби все це було сном. Але ми вже четвертий місяць поспіль не можемо прокинутися».